Автор · 3 творів
Намик Кемаль народився 21 грудня 1840 року в Текірдазі. Батько, Мустафа Асим-бей, згодом став придворним звіздарем; мати, Фатма Зехра-ханим, померла, коли хлопцеві було вісім. Дитинство минуло в мандрах за дідом Абдюллатіфом-пашею по місцях його служби — від Карса до Софії. Постійної школи він не мав: арабської, перської та диванної поезії його вчили домашні наставники. Псевдонім «Намик» йому дав у Софії поет, якому сподобалися його вірші.
Замолоду він осів у Стамбулі та вступив до Перекладацької палати; відточена там французька відкрила йому Європу. Справжній злам настав на початку 1860-х років, коли він познайомився з Шінасі. Полишивши форми диванної поезії, він пішов у журналістику, а коли Шінасі виїхав до Парижа, очолив редакцію «Тасвір-і ефкяр» і написав статті, що вкорінили в турецькій слова свобода, вітчизна, нація.
Приєднання до «нових османів» посилило тиск: 1867 року він утік до Парижа, а потім у Лондоні разом із Зією-пашею видавав газету «Хюрріет». Повернувшись 1870-го, заснував «Ібрет». Коли 1873 року поставили «Батьківщину, або Силістрію» і захват глядачів вихлюпнувся на вулиці, його без суду заслали до Фамагусти. Тридцять вісім місяців у фортеці стали найплідніші: там написано «Бідну дитину», «Акіфа-бея», «Джеляледдіна Хорезмшаха» і «Пробудження».
Мистецтво він мав за спосіб розбудити суспільство й відмовився від пишної диванної прози заради мови, за якою читач устигне. «Пробудження» вважають початком турецького роману, а його п'єси — початком театру західного взірця. Після 1876 року він урядував на Лесбосі, Родосі та Хіосі. Помер на Хіосі 2 грудня 1888 року; за заповітом похований у Болаїрі, поруч із гробницею Сулеймана-паші.
Він писав разом із другим поколінням Танзимату — у роки, коли борги й утрата земель хитали імперію, а вимога конституції зростала проти самовладдя. Намик Кемаль був у центрі цього руху: він робив із літератури політичне знаряддя, приймав газету як новий жанр і переносив в османське письменство французький роман і драму. Проста мова проти диванних оздоб, мистецтво для народу проти придворної вченості — саме тоді ця суперечка загострилася.