Автор · 1 творів
Махмут Екрем народився 1 березня 1847 року у стамбульському Ваникьої на березі Босфору. Батько, Реджаї Мехмет Шакір-ефенді, очолював державне управління календарів і був відомий як поет і каліграф; домашня книгозбірня стала для хлопця першою школою. Арабської та перської він навчився в батька. Після середньої школи в Баязиті відвідував Мектеб-і Ірфан і вступив до військового підготовчого училища, яке через хворобу мусив полишити.
1862 року він потрапив до канцелярії Міністерства закордонних справ, де зійшовся і з майстрами давньої поезії, і з Намиком Кемалем. Тікаючи 1867 року до Європи, Кемаль лишив йому газету «Тасвір-і ефкяр». Перша збірка віршів, «Нагме-і сехер», вийшла 1871 року, і мова її була ще мовою диванної поезії.
Від 1878 до 1887 року він викладав літературу в Мектеб-і Султані та у Школі державної служби. Народжена з його лекційних нотаток «Талім-і едебіят» вважалася книжкою, що перевела турецьке письменство від східного красномовства до західної риторики, і принесла йому ім'я «вчителя». На новації, які він обстоював у передмовах до «Земземе», Муаллім Наджі відповів «Демдеме»; суперечка старого й нового загострилася так, що знадобилося втручання уряду. 1896 року, оберігаючи своїх учнів, він допоміг відкрити журнал «Сервет-і фюнун» для молодих.
У поезії він виходив із думки, почуття та уяви; сказавши, що предметом вірша може стати все прекрасне — від порошинки до сонця, він зняв межі теми й доводив, що не кожна розмірена й римована мова вже є віршем. Друкована того ж року частинами «Любов до екіпажа» з кумедною пристрастю Біхруза-бея, який плутає європеїзацію із зовнішнім блиском, вважається першим реалістичним турецьким романом. Він пережив усіх трьох своїх дітей; написане після смерті сина Ніджата 1900 року — його найпронизливіші сторінки. Помер у Стамбулі 31 січня 1914 року й похований поруч із сином на цвинтарі Кючюксу.
Екрем належить до другого покоління доби Танзимату. Після років, коли Шінасі й Намик Кемаль зверталися літературою до суспільства, він писав в умовах, де цензура Абдул-Гаміда II закрила політику, і вважав мистецтво метою самою в собі. Роман і театр були ще новими формами, а літературна мова разом із газетою ставала простішою. Він стояв у самій середині суперечки старого й нового; відкритий ним шлях привів 1896 року до покоління «Сервет-і фюнун».