Автор · 2 творів
Решат Нурі Ґюнтекін народився 1889 року в стамбульському районі Ускюдар. Батько, Ібрагім Нурі-бей, був військовим лікарем, матір звали Лютфіє-ханим. Батька раз по раз переводили, тож дитинство сина минало в переїздах: початкову школу він почав в Ускюдарі, а закінчив у Чанаккале, середню освіту здобував у Чанаккале та Ізмірі. У 1912 році закінчив літературний відділ стамбульського Дарюльфюнуну — нинішнього Стамбульського університету.
Учителювати почав у Бурсі з уроків французької, згодом викладав літературу й письмо у стамбульських школах. До письменства його привели критичні статті та оповідання, які він друкував у часописах під псевдонімами. «Корольок — пташка співоча» спершу постав як п’єса під назвою «Стамбульська дівчина»; коли поставити її не вдалося, автор переробив текст на роман. Друкований 1922 року в газеті з продовженням, роман одразу зробив його ім’я відомим широкому загалу.
Призначення інспектором міністерства освіти 1931 року визначило все подальше життя: анатолійські містечка, якими він їздив роками, дали матеріал і «Анатолійським нотаткам», і романам. У «Листопаді», що вийшов 1930 року, він розповів про розпад чиновницької родини перед лицем життя, яке змінювалося. Від 1939 до 1946 року був депутатом від Чанаккале, потім повернувся до інспекторської праці, а 1950 року вирушив до Парижа представником Туреччини при ЮНЕСКО.
Він писав простою турецькою, близькою до розмовної. Про анатолійців говорив не збоку, а зсередини, а суспільну критику вкладав усередину зворушливої історії; його вважають одним із тих, хто відчинив турецькому романові двері в провінцію. 1954 року вийшов на пенсію. Помер 7 грудня 1956 року в Лондоні, куди поїхав лікувати рак легень, і похований у Стамбулі, на цвинтарі Караджаахмет.
Ґюнтекін писав там, де пошук простої мови, властивий національній літературі, зійшовся із суспільним зламом перших республіканських років. У країні, що виходила з воєн і переходила від імперії до національної держави, точилася суперечка: чи має література повернути обличчя від Стамбула до Анатолії. Межі вестернізації, місце жінки в суспільстві, освіта в провінції — то були головні питання доби; його романи виросли з переконання, що про це слід говорити тверезим оком і мовою, якою говорить народ. Літературу тоді сприймали як спосіб, у який нова країна розповідає про себе.
