Nikolay Gogol
«Мертві душі» Миколи Гоголя, опубліковані у 1842 році, — це шедевр, що критикує бюрократію, поміщиків та корумповану систему царської Росії. Чичиков, хитрий чиновник, намагається ошукати державу, скуповуючи померлих кріпаків («душі») на папері, щоб закласти їх під заставу, ведений мрією про багатство.
Зіткнення між наміром увічливого шахрая Чичикова скористатися законною, але абсурдною шпаринкою і скупити на папері померлих кріпаків та дивними реакціями й торгами поміщиків, кожен із яких має власну психологічну одержимість (скнарість, гнів, наївність, пожадливість).
Губернське місто N... у Російській імперії та розкидані навколо нього бідні й багаті містечка та поміщицькі маєтки.
Перша половина XIX століття (епоха імператора Миколи I, часи кріпосного права).
Похмура, бюрократична, абсурдна й сатирична; тьмяна атмосфера російської провінції, де місцями панує гнітючий застій, а показна пишність тісно переплітається із занепадом і злиднями.
Всезнаючий, схильний до відступів наратор третьої особи, який звертається безпосередньо до читача, висловлює моральні оцінки та вирізняється надзвичайною уїдливістю, іронією та сарказмом.
Люди (кріпаки) є власністю поміщиків, яку можна купувати, продавати, заставляти й програвати в карти. За законом, селяни, які померли між переписами («ревізіями»), не списуються з реєстрів, вважаються «живими», і поміщики продовжують сплачувати за них подушний податок. Соціальний статус суворо залежить від кількості кріпаків, чинів за «Табелем про ранги» та дворянських титулів.
Соціальна структура, де підлабузництво, показуха й хабарництво в бюрократії вважаються нормою, а еліта схиляється перед усім французьким чи німецьким (вживання французьких слів, закордонні речі), хоча в основі лежить відсталий і грубий світогляд російської глушини.
Персонажі розташовані рівномірно по колу; натискайте на лінії, щоб дізнатися тип і динаміку стосунків.
Bir çizgiye tıklayarak ilişki detayını açın.
Манілов звеличує Чичикова як щирого й духовно близького друга і через свій безмежний захват погоджується віддати «мертві душі» задарма. Чичиков же майстерно користується солодкуватою, надмірно наївною пасивністю Манілова.
Манілов, щойно побачивши Чичикова у своєму маєтку, почувається так, ніби знайшов споріднену душу, виголошує пишні промови про приємне товариство й не лише дарує йому померлих, а й бере на себе всі витрати на оформлення купчої.
Надзвичайно виснажливі для Чичикова стосунки. Поки Чичиков висуває логічні (з власного погляду) аргументи й навіть погрожує, Коробочка через забобони та страх, що «мертві душі раптом знадобляться в господарстві», вперто опирається. Чичиков ледве домагається свого.
Чичиков подумки лає її клятою відьмою, яка зовсім його замучила, намагаючись зійтися на п'ятнадцяти карбованцях, тоді як стара побоюється продешевити, думаючи, що, може, знайдуться інші купці.
Ноздрьов — нестримний і нахабний гульвіса, який намагається втягнути Чичикова в гру в шашки та ошукати його. Коли Чичиков помічає шахрайство й відмовляється продовжувати, між ними спалахує сварка, що ледь не переростає у фізичну розправу.
Ноздрьов кричить слугам: «Бийте його!», і Чичиков дивом уникає побоїв лише завдяки несподіваній появі капітан-справника.
Обидва подумки вважають один одного пройдисвітами чи хитрунами, але відкритої ворожнечі не виявляють. Відбувається холоднокровний і запеклий торг. Собакевич нахвалює своїх померлих мужиків так, ніби вони живі, і править за них непомірну ціну, а Чичиков намагається її збити.
Собакевич вимагає по сто карбованців за мертвого теслю, розхвалюючи його майстерність, тоді як Чичиков наполягає, що не дасть більше двох із половиною карбованців, зав'язуючи запеклу суперечку.
Чичиков миттєво розпізнає жалюгідний стан і маніакальну скупість Плюшкіна; пообіцявши позбавити його сплати податків, він втирається в довіру і скуповує померлих і селян-утікачів майже за безцінь.
Плюшкін, почувши, що Чичиков бере на себе всі витрати на оформлення купчої, розсипається в компліментах, називаючи його добродійником і благодійником.
Чичиков наказує, свариться й нерідко сипле погрозами; Селіфан же, хоч зовні й здається покірним, напідпитку витає у власних думках, збивається з дороги й чинить тихий пасивний опір.
Коли бричка перевертається в багнюку, розлючений Чичиков кричить: «Ах ти, бестія! Куди ти їдеш?» і погрожує відшмагати його батогом.
Союз, сповнений невпинних проявів ніжності, поцілунків і беззмістовних компліментів, який зовні здається щасливим, проте є вкрай непродуктивним і позбавленим будь-якого ведення господарства.
Незважаючи на вісім років подружнього життя, вони годують одне одного шматочками яблука зі словами: «Розтули, душенько, свій ротик».
Міжуєв — вірний, безвільний підлабузник, який постійно дорікає Ноздрьову за брехню, але ніколи не може від нього піти. Ноздрьов поводиться з ним грубо, проте всюди тягає за собою.
На брехню Ноздрьова «Ти й мої п'ятдесят рублів програв» Міжуєв мляво заперечує: «Анітрохи не програв», — але все одно не може йому перечити.
Батько надзвичайно недовірливий і скупий; донька вийшла заміж проти його волі. Плюшкін не надає їй жодної матеріальної підтримки, попри привезеного онука та дрібні гостинці, фактично караючи її цим.
Коли його донька Александра приїжджає провідати його з двома дітьми, Плюшкін дає їм лише ґудзик для забави й не виділяє ані копійки.
Собакевич на людях чи в офіційній обстановці ладнає з ними, проте за їхніми спинами без вагань стверджує, що всі вони — нікчемні шахраї, хабарники й худоба.
Коли Чічіков хвалить губернатора, Собакевич вигукує: «Губернатор — перший розбійник у світі! Дай йому тільки ножа та випусти на велику дорогу, заріже, за копійку заріже!»
